Наказне провадження – це інститут, що з’явився в господарському процесі після набрання 15 грудня 2017 року чинності новою редакцією Господарського процесуального кодексу України.
Ще на стадії обговорення проекту ГПК України серед юристів точилось багато дискусій навколо того, чи доцільно взагалі впроваджувати відповідний інститут в господарському процесі. Активні критики наполягали на тому, що нововведення не відповідає принципам гласності та змагальності судочинства, озвучувалися побоювання, що наказне провадження може стати інструментом зловживань та, навіть, рейдерських захоплень.
Приводом для таких побоювань стали особливості процедури стягнення на підставі судового наказу, оскільки:
- розгляд відповідної заяви здійснюється протягом п’яти днів з моменту її надходження без повідомлення заявника і боржника і без проведення судового засідання (ст. 154 ГПК України);
- не визначено, які докази можуть вважатись належним підтвердженням існування грошової заборгованості для того, щоб вимога про її стягнення могла бути заявлена в наказному провадженні;
- під час розгляду вимог в порядку наказного провадження суд не розглядає обґрунтованість заявлених стягувачем вимог по суті (п. 7 ч. 1 ст. 155 ГПК України);
- судовий наказ не підлягає оскарженню в апеляційному порядку (ч. 3 ст. 154 ГПК України).
Прихильники відповідної новели посилались на позитивний досвід існування аналогічних процедур в європейських юрисдикціях та наголошували, що новий інститут навряд чи стане інструментом зловживань, адже судовий наказ:
- може бути скасований за заявою боржника, поданою протягом 15 днів з дня вручення йому судового наказу, яка має бути розглянута судом не пізніше двох днів після її подання (ч. 1 ст. 157 ГПК України);
- може видаватись виключно за результатами розгляду вимог, які відповідають наступним критеріям (ст. 148 ГПК України):
- вимога про стягнення грошової заборгованості виникла за договором, укладеним у письмовій (у тому числі електронній) формі;
- сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
“Ми не боїмося говорити клієнту про його хибну позицію, якщо він не правий. У нього є проблема, у нас – рішення.
Ми керуємо процесом, спираючись на наш власний досвід, знання, відчуття ситуації, яких часто бракує клієнту.”
Водночас найбільш дискусійним залишалось питання стосовно того, які саме докази в даному випадку можуть вважатись належним підтвердженням існування грошової заборгованості, адже суд має право відмовити у видачі судового наказу, якщо із поданої заяви не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги (ст. 152 ГПК України). Відповідь на це питання мала дати саме судова практика.
Щодо доказів, які можуть вважатись належним підтвердженням заборгованості в наказному провадженні,
то наразі передчасно стверджувати про наявність певного усталеного підходу.
Задовольняючи заяви про видачу судових наказів, суди в більшості випадків в мотивувальній частині наказу взагалі не вказують, які докази були надані на підтвердження існування заборгованості, обмежуючись лише посиланням на те, що: (1) із відповідною заявою звернулася особа, якій належить право вимоги за договором; (2) сума грошової вимоги, заявлена до стягнення не перевищує суми, визначеної частиною 1 статті 148 ГПК України.
Наприклад, саме такими аргументами обмежився суд задовольняючи заяву про видачу судового наказу у справі №904/2553/18, що розглядалася Господарським судом Дніпропетровської області.
